ВИЩИЙ АРБIТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ

Р О З'Я С Н Е Н Н Я
м.Київ

вiд 12.03.99	N 02-5/111

 

Арбiтражним судам України

Про деякi питання практики вирiшення спорiв, пов'язаних з визнанням угод недiйсними

Iз змiнами, внесеними згiдно з Роз'ясненнями
Вищого арбiтражного суду
N 02-5/601 вiд 24.12.99
N 02-5/81 вiд 21.02.2000
Постановою Пленуму Вищого
арбiтражного суду вiд 29.02.2000
Роз'ясненнями Вищого
арбiтражного суду
N 02-5/618 вiд 06.11.2000
N 02-5/467 вiд 18.04.2001
Роз'ясненням Президiї Вищого
господарського суду
N 04-5/491 вiд 26.04.2002

(У текстi Роз'яснення, крiм вступної частини i пункту 21, слова "арбiтражний" i "арбiтражнi" в усiх вiдмiнках замiнено вiдповiдно словами "господарський" i "господарськi", а абревiатуру "АПК" - абревiатурою "ГПК" згiдно з Роз'ясненням Президiї Вищого господарського суду N 04-5/491 вiд 26.04.2002)

     З метою забезпечення однакового i правильного застосування законодавства у вирiшеннi спорiв, пов'язаних з визнанням угод недiйсними, президiя Вищого арбiтражного суду України вважає за необхiдне дати такi роз'яснення.

     1. Угода може бути визнана недiйсною з пiдстав, передбачених законом.

     Загальнi пiдстави i наслiдки недiйсностi угод встановленi статтею 48 Цивiльного кодексу України (далi - Цивiльний кодекс), за якою недiйсною визнається угода, що не вiдповiдає вимогам закону. Правило, встановлене цiєю нормою, повинно застосовуватись в усiх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону i не пiдпадає пiд дiю iнших норм, якi встановлюють спецiальнi пiдстави та наслiдки недiйсностi угод, зокрема статей 49, 50, 56, 57, 58 Цивiльного кодексу, абзацу другого пункту 6 статтi 29 Закону України "Про приватизацiю державного майна", пункту 2 статтi 20 Закону України "Про приватизацiю невеликих державних пiдприємств (малу приватизацiю)", пункту 3 статтi 14 Закону України "Про оренду землi" тощо.

     Отже, вирiшуючи спори про визнання угод недiйсними, господарський суд повинен встановити наявнiсть тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недiйсними i настання вiдповiдних наслiдкiв, а саме: вiдповiднiсть змiсту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатнiсть сторiн за угодою; у чому конкретно полягає неправомiрнiсть дiй сторони та iншi обставини, що мають значення для правильного вирiшення спору.

     За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслiдкiв у виглядi визнання угоди недiйсною. У такому разi заiнтересована сторона має право вимагати розiрвання договору або застосування iнших передбачених законом чи договором наслiдкiв, а не визнання угоди недiйсною. Водночас законом можуть передбачатися випадки, коли порушення законодавства, допущенi пiд час виконання договору, є пiдставою для визнання його недiйсним (зокрема, пункт 5 статтi 27 Закону України "Про приватизацiю державного майна").

     2. Якщо вирiшуючи господарський спiр господарський суд встановить, що змiст договору суперечить чинному законодавству, вiн, керуючись частиною першою статтi 83 Господарського процесуального кодексу України (далi - ГПК), повинен за власною iнiцiативою визнати цей договiр недiйсним повнiстю або у певнiй частинi.

     У процесi вирiшення спору сторони можуть самi усунути у встановленому порядку порушення, якi могли б потягти за собою визнання договору недiйсним, зокрема, шляхом укладення нового договору; внесення змiн до договору, який не вiдповiдає закону у певнiй частинi; погодження його з вiдповiдним державним органом, якщо це необхiдно для даної договору, а таке погодження ранiше не було здiйснено тощо. Сторони також не позбавленi права укласти угоду про внесення змiн до договору з метою приведення його у вiдповiднiсть iз законом або про розiрвання договору. Якщо згадана угода не суперечить чинному законодавству, господарський суд у резолютивнiй частинi рiшення затверджує її

     3. Господарським судам у вирiшеннi спорiв, пов'язаних з визнанням угод недiйсними, необхiдно враховувати, зокрема, таке. Угоди, якi мiстять порушення закону, не породжують будь-яких бажаних сторонами результатiв, незалежно вiд рiшення суду i волi сторiн та їх вини в укладеннi протизаконної угоди. Правовi наслiдки таких угод настають лише у виглядi повернення сторiн у початковий стан або в iнших формах, передбачених законом. Це, зокрема, угоди, якi пiдпадають пiд ознаки статей 48, 49, 50, 58 Цивiльного кодексу, а також укладенi з порушенням форми, якщо законом спецiально передбачено таку форму (стаття 46 i частина перша статтi 47 Цивiльного кодексу).

     3.1. Окрему категорiю становлять угоди, якi можуть бути визнанi недiйсними лише у судовому порядку за позовом заiнтересованої особи, прокурора чи його заступника. Якщо вiдповiдну угоду не визнано недiйсною у зазначеному порядку, вона має такi ж правовi наслiдки, як i будь-яка дiйсна угода. До згаданих угод належать, зокрема, такi, що укладенi внаслiдок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однiєї сторони з другою стороною (статтi 56, 57 Цивiльного кодексу).

     3.2. За загальним правилом угода, визнана недiйсною, вважається такою з моменту її укладення (частина перша статтi 59 Цивiльного кодексу). Це стосується i згаданих ранiше угод, визнаних недiйсними у судовому порядку.

     Виняток з цього правила становлять угоди, зi змiсту яких випливає, що вони можуть бути припиненi лише на майбутнє, оскiльки неможливо повернути усе одержане за ними, наприклад, вже здiйснене користування за договором майнового найму, зберiгання за договором схову тощо. У такому випадку одночасно з визнанням угоди недiйсною господарський суд повинен зазначити у рiшеннi, що вона припиняється лише на майбутнє (частина друга статтi 59 Цивiльного кодексу).

     Визнання угоди недiйсною як з моменту її укладення, так i лише на майбутнє тягне, залежно вiд пiдстав такого визнання, майновi наслiдки, передбаченi статтями 48-58 Цивiльного кодексу.

(Пiдпункт 3.2 пункту 3 доповнено абзацом третiм згiдно з Роз'ясненням Вищого арбiтражного суду N 02-5/618 вiд 06.11.2000)

     Якщо угода визнається недiйсною лише на майбутнє господарським судам слiд виходити з того, що у вiдповiдних випадках порушенi (оспорюванi) права i охоронюванi законом iнтереси сторони за угодою, якi виникли до визнання її недiйсною, пiдлягають судовому захистовi на загальних пiдставах.

(Пiдпункт 3.2 пункту 3 доповнено абзацом четвертим згiдно з Роз'ясненням Вищого арбiтражного суду N 02-5/618 вiд 06.11.2000)

     Оскiльки домовленiсть сторiн про розiрвання угоди не виключає проведення мiж сторонами розрахункiв за зобов'язаннями, що виникли до розiрвання угоди, у тому числi застосування заходiв майнової вiдповiдальностi за невиконання (неналежне виконання) зобов'язань, це не позбавляє сторони права на звернення в подальшому з позовом про визнання такої угоди недiйсною

     3.3. Недiйснi угоди, як правило, не породжують для сторiн прав та обов'язкiв, тому до вимог про визнання недiйсними таких угод строки позовної давностi не застосовуються. Однак необхiдно мати на увазi, що до вимог про визнання недiйсними угод, якi можуть бути визнанi такими лише за позовами осiб, зазначених у статтях 56 i 57 Цивiльного кодексу, дiють загальнi правила щодо строку позовної давностi, оскiльки спецiальних правил стосовно цих випадкiв законодавство не передбачає.

     4. Якщо чинне законодавство не визначає кола осiб, якi можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням угод недiйсними, господарському суду для вирiшення питання про прийняття позовної заяви слiд керуватися правилами статтi 2 ГПК. Отже, крiм контрагентiв за договором, прокурора, державних та iнших органiв позивачем у справi може бути будь-яке пiдприємство, установа, органiзацiя, чиї права та охоронюванi законом iнтереси порушує ця угода.

     Прокурор чи його заступник, звертаючись до господарського суду в iнтересах держави з заявою про визнання договору недiйсним, зазначає у нiй позивачем державний орган або установу, органiзацiю, уповноваженi здiйснювати вiдповiднi функцiї держави у спiрних правовiдносинах, наприклад, управляти майном, що є предметом цього договору, i визначає вiдповiдачами, як правило, обох контрагентiв за договором. Виняток можуть становити випадки, коли одним з контрагентiв є названий орган (установа, органiзацiя); у такому разi вiдповiдачем визначається другий контрагент.

     5. Якщо позовну заяву про визнання угоди недiйсною подано без вимоги застосування наслiдкiв, передбачених частиною другою статтi 48 Цивiльного кодексу, державне мито сплачується за ставками, передбаченими для позовних заяв немайнового характеру. Коли ж вимога визнати угоду недiйсною поєднана з вимогами про повернення майна, то вiдповiдна позовна заява пiдлягає оплатi державним митом за ставками, встановленими для позовних заяв як немайнового, так i майнового характеру, - залежно вiд вартостi вiдшукуваного майна чи розмiру грошових сум, обумовлених угодою.

     6. Господарюючi суб'єкти повиннi укладати угоди в письмовiй формi, за винятком угод, зазначених у статтi 43 Цивiльного кодексу. Таким чином свобода вибору у пiдприємства, установи, органiзацiї, що укладає угоду, мiж усною та письмовою формами угоди є винятком, а обов'язкова письмова форма угоди - правилом.

     Дво- або багатостороннi угоди (договори), якi повиннi укладатись в письмовiй формi, можуть укладатись, зокрема, шляхом обмiну листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, радiограмами, пiдписаними стороною, яка їх надсилає. Вiдсутнiсть вiдтиску печатки пiдприємства, установи, органiзацiї, на скрiпленiй пiдписом угодi не є порушенням форми угоди, якщо iнше не передбачено законом, зокрема, статтею 66 Цивiльного кодексу.

     Поряд iз загальними вимогами до письмової форми угоди законодавством встановленi спецiальнi вимоги до окремих видiв договорiв та iнших угод. Наприклад, договiр перевозки повинен оформлюватися зазначеним у вiдповiдному статутi документом; передбаченi форми для договорiв, що укладаються банками, бiржами.

     Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недiйснiсть угоди лише у разi, якщо такий наслiдок прямо зазначений у законi (стаття 45 Цивiльного кодексу). Виходячи з цього, господарський суд, приймаючи рiшення про недiйснiсть угоди, укладеної сторонами з порушенням установленої законом форми, повинен керуватися законодавчим актом, який прямо передбачає такi наслiдки порушення форми даного виду угод. Зокрема, недiйсними внаслiдок недодержання простої письмової форми є угоди про неустойку i поруку (статтi 180, 191 Цивiльного кодексу), заставу (стаття 13 Закону України "Про заставу").

	(Абзац п'ятий пункту 6 виключено на пiдставi Роз'яснення Вищого арбiтражного суду N 02-5/601 вiд 24.12.99)
	(Абзац шостий пункту 6 виключено на пiдставi Роз'яснення Вищого арбiтражного суду N 02-5/601 вiд 24.12.99)

     7. Нотарiальне посвiдчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законi (стаття 47 Цивiльного кодексу). Зокрема вимоги щодо обов'язкової нотарiальної форми угоди встановленi для довiреностi на укладення угод, що потребують нотарiальної форми (стаття 65 Цивiльного кодексу), довiреностi, за якою повноваження передаються iншiй особi (стаття 68 Цивiльного кодексу), договору iпотеки (стаття 32 Закону України "Про заставу"), договору купiвлi-продажу об'єкта приватизацiї (стаття 27 Закону України "Про приватизацiю державного майна") та iнших договорiв, щодо яких це передбачено законом.

     У зв'язку з недодержанням нотарiальної форми визнаються недiйсними лише такi угоди, якi вiдповiдно до закону пiдлягають обов'язковому нотарiальному посвiдченню у порядку, встановленому Законом України "Про нотарiат".

     Вирiшуючи вiдповiднi спори, господарськi суди повиннi перевiряти, чи пiдлягала укладена угода такому посвiдченню та чому сторона за договором ухилилася вiд нотарiального посвiдчення угоди.

     Якщо однiєю з сторiн угода виконана повнiстю або частково, а друга сторона ухиляється вiд нотарiального посвiдчення угоди, господарський суд на пiдставi частини другої статтi 47 Цивiльного кодексу вправi за позовом сторони, яка виконала угоду, визнати таку угоду дiйсною. Судове рiшення у цьому випадку замiнює нотарiальне посвiдчення. Однак якщо угода мiстить протиправнi умови, вiдповiдний позов не може бути задоволений.

     8. Чинне законодавство передбачає реєстрацiю угод окремих видiв. Так, вiдповiдно до статтi 23 Закону України "Про приватизацiю невеликих державних пiдприємств (малу приватизацiю)" договiр купiвлi-продажу державного майна пiдлягає реєстрацiї вiдповiдною мiсцевою радою. Угода, укладена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрацiї, може бути визнана недiйсною лише у тому випадку, коли такi наслiдки прямо передбаченi нормативним актом.

     Якщо незареєстрована угода повнiстю або частково виконана, а сторона, яка одержала виконання, ухиляється вiд державної реєстрацiї цiєї угоди, друга сторона має право звернутися до господарського суду за захистом своїх iнтересiв. У цьому випадку суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрацiї, дiйсною, i такого рiшення достатньо для виникнення у реєструючого органу обов'язку щодо здiйснення державної реєстрацiї угоди, незважаючи на волю другої сторони. Таке рiшення можливе лише у випадку, коли вiдповiдна угода укладена за встановленою формою, а її змiст вiдповiдає вимогам закону.

     Якщо сторонами угоди, пов'язаної з переходом права власностi (повного господарського вiдання) на майно, не дотримано вимог нормативних актiв стосовно реєстрацiї майна, наприклад, правил державної реєстрацiї об'єктiв нерухомого майна, транспортних засобiв тощо, то сама лише ця обставина не є пiдставою для визнання вiдповiдної угоди недiйсною, оскiльки реєстрацiя майна не є елементом форми угоди.

     9. Як правило, письмова угода укладається шляхом складання документа, що визначає її змiст, i пiдписується безпосередньо особою, вiд iменi якої вона укладена або iншою особою, яка дiє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законi, довiреностi, установчих документах. Для укладення угод органи юридичної особи не потребують довiреностi, якщо вони дiють в межах повноважень, наданих законом, iншим правовим актом або установчими документами.

     Пiдписання особою (органом юридичної особи) угоди без вiдповiдних повноважень, а також з порушенням наданих їй повноважень може згiдно зi статтею 48 Цивiльного кодексу бути пiдставою для визнання укладеної угоди недiйсною як такої, що не вiдповiдає вимогам закону.

     Вирiшуючи вiдповiднi спори, господарськi суди повиннi враховувати таке.

     9.1. Письмова угода може бути укладена вiд iменi юридичної особи її представником на пiдставi довiреностi, закону або адмiнiстративного акта.

     Особа, призначена повноважним органом виконуючим обов'язки керiвника пiдприємства, установи чи органiзацiї, пiд час укладення угод дiє у межах своєї компетенцiї без довiреностi.

(Пiдпункт 9.1 пункту 9 доповнено абзацом другим згiдно з Роз'ясненням Президiї Вищого господарського суду N 04-5/491 вiд 26.04.2002)

     Що ж до кола повноважень вiдособленого пiдроздiлу юридичної особи стосовно укладення угод вiд iменi цiєї особи, то воно визначається її установчими документами, положенням про вiдособлений пiдроздiл, яке затверджене юридичною особою, або довiренiстю, виданою нею ж у встановленому порядку керiвниковi цього пiдроздiлу.

     Угода, укладена представником юридичної особи або керiвником її вiдособленого пiдроздiлу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень, повинна бути визнана недiйсною як така, що не вiдповiдає вимогам закону. Оскiльки сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про вiдсутнiсть у представника другої сторони вiдповiдних повноважень, то її заснованi на цiй угодi вимоги до другої сторони (вiд iменi якої укладено угоду) задоволенню не пiдлягають. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про вiдсутнiсть у представника юридичної особи або керiвника її вiдособленого пiдроздiлу повноважень на укладення угоди, грунтується на її обов'язку перевiряти такi повноваження.

     9.2. Наступне схвалення юридичною особою угоди, укладеної вiд її iменi представником, який не мав належних повноважень, робить її дiйсною з моменту укладення. Доказами такого схвалення можуть бути вiдповiдне письмове звернення до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дiй, якi свiдчать про схвалення угоди (прийняття її виконання, здiйснення платежу другiй сторонi i т.iн.). У такому випадку вимога про визнання угоди недiйсною з мотивiв вiдсутностi належних повноважень представника на укладення угоди задоволенню не пiдлягає.

     Якщо керiвник вiдособленого пiдроздiлу юридичної особи мав вiдповiднi повноваження, але у текстi угоди помилково вiдсутнi вказiвки на те, що її укладено вiд iменi юридичної особи, то сама лише ця обставина не може бути пiдставою для визнання угоди недiйсною. У таких випадках угоду слiд вважати укладеною вiд iменi юридичної особи.

     9.3. За загальним правилом передбаченi установчими документами обмеження повноважень особи щодо укладення угод у порiвняннi з визначеними у довiреностi, законi не повиннi впливати на вiдносини пiдприємства, установи, органiзацiї, вiд iменi якої укладено угоду, з iншими особами. Винятком є випадки, коли сторона знала чи повинна була знати про iснуючi обмеження. Наприклад, продавець, укладаючи договiр, пiдписаний генеральним директором акцiонерного товариства, знає про вiдповiднi обмеження повноважень, оскiльки є акцiонером товариства i брав участь у загальних зборах, якими затверджено статут.

     У цих випадках угода може бути визнана недiйсною за позовом особи, в iнтересах якої встановлено обмеження, але заявник повинен довести, що друга сторона знала чи повинна була знати про iснуючi обмеження.

(Пiдпункт 9.4 пункту 9 виключено на пiдставi Постанови Пленуму Вищого арбiтражного суду вiд 29.02.2000)

     9.4. Вiдповiдно до статтi 41 Закону України "Про господарськi товариства" до компетенцiї загальних зборiв акцiонерного товариства вiднесено затвердження договорiв (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статутi товариства.

     Цiєю нормою передбачено не укладення договорiв, а їх затвердження. Тому якщо господарським судом буде з'ясовано, що установчими документами акцiонерного товариства право органу цього товариства на укладення договору не обмежено, тобто такий орган пiдписав договiр без порушення наданих йому повноважень, то сам лише факт незатвердження договору пiсля його пiдписання не може бути пiдставою для визнання договору недiйсним.

(Пункт 9 доповнено пiдпунктом 9.4 згiдно з Роз'ясненням Вищого арбiтражного суду N 02-5/618 вiд 06.11.2000)

     10. На пiдставi статтi 48 Цивiльного кодексу недiйсними можуть визнаватися не лише угоди, якi не вiдповiдають закону, а й такi, що порушують вимоги указiв Президента України, постанов Кабiнету Мiнiстрiв України, iнших нормативних актiв, виданих державними органами, у тому числi вiдомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

     Господарським судам необхiдно мати на увазi, що вiдповiдно до частини другої статтi 4 ГПК господарський суд повинен вiдмовити у визнаннi угоди недiйсною, коли цi вимоги грунтуються на актi державного чи iншого органу, що не вiдповiдає законодавству.

     Вiдповiднiсть чи невiдповiднiсть угоди вимогам законодавства має оцiнюватися господарським судом стосовно законодавства, яке дiяло на момент укладення спiрної угоди. У разi коли пiсля укладення угоди набрав чинностi акт законодавства, норми якого iнакше регулюють договiрнi вiдносини, нiж тi, що дiяли в момент укладення угоди, сторони вправi керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останнiй не має зворотної сили.

     У разi вiдсутностi у суб'єкта господарювання лiцензiї на провадження певного виду господарської дiяльностi договiр, безпосередньо пов'язаний з такою дiяльнiстю, повинен бути визнаний недiйсним на пiдставi статтi 48 Цивiльного кодексу, оскiльки вiн не вiдповiдає вимогам закону.

(Абзац четвертий пункту 10 iз змiнами, внесеними згiдно з Роз'ясненням Вищого арбiтражного суду N 02-5/467 вiд 18.04.2001)

     11. Необхiдними умовами для визнання угоди недiйсною вiдповiдно до статтi 49 Цивiльного кодексу є її укладення з метою завiдомо суперечною iнтересам держави i суспiльства та наявнiсть умислу хоча б у однiєї iз сторiн щодо настання вiдповiдних наслiдкiв.

     До угод, що пiдпадають пiд ознаки статтi 49 Цивiльного кодексу, належать, зокрема, угоди, спрямованi на незаконне вiдчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власностi українського народу - землею як основним нацiональним багатством, що перебуває пiд особливою охороною держави, її надрами, iншими природними ресурсами (статтi 14, 15 Конституцiї України, роздiл II Закону України "Про власнiсть"), на придбання всупереч встановленим правилам предметiв, вилучених з обiгу або обiг яких обмежено, на приховування пiдприємствами, установами, органiзацiями чи громадянами, якi набули статусу суб'єкта пiдприємницької дiяльностi, вiд оподаткування доходiв або використання майна, що знаходиться у їх власностi (користуваннi), - шкоду iнтересам суспiльства, правам, свободi i гiдностi громадян.

     Для прийняття рiшення зi спору необхiдно встановлювати, у чому конкретно полягало завiдомо суперечна iнтересам держави i суспiльства мета укладення угоди, якою iз сторiн i в якiй мiрi виконано угоду, а також вину сторiн у формi умислу.

     Наявнiсть умислу у сторiн (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвiдомлювали або повиннi були усвiдомлювати протиправнiсть укладуваної угоди i суперечнiсть її мети iнтересам держави та суспiльства i прагнули або свiдомо допускали настання протиправних наслiдкiв. Умисел юридичної особи визначається як умисел тiєї посадової або iншої фiзичної особи, що пiдписала договiр вiд iменi юридичної особи, маючи на це належнi повноваження. За вiдсутностi таких повноважень наявнiсть умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою.

(Пункт 11 доповнено абзацом четвертим згiдно з Роз'ясненням Президiї Вищого господарського суду N 04-5/491 вiд 26.04.2002)

     За змiстом статтi 49 Цивiльного кодексу стягнення у доход держави одержаного чи належного за угодою здiйснюється лише в тих випадках, коли завiдомо суперечна iнтересам держави i суспiльства угода була повнiстю або частково виконана хоча б однiєю з сторiн. Якщо за наявностi умислу сторiн угода не була виконана, вона визнається недiйсною без застосування наслiдкiв, передбачених цiєю статтею.

     12. Правоздатнiсть будь-якої юридичної особи є спецiальною, оскiльки визначається встановленими цiлями її дiяльностi (частина перша статтi 26 Цивiльного кодексу) вiдповiдно до закону та/або установчих документiв даної юридичної особи. Угода, укладена юридичною особою всупереч цiлям її дiяльностi, є позастатутною i має визнаватися недiйсною на пiдставi статтi 50 Цивiльного кодексу.

     Позастатутною є угода, укладена у суперечностi з цiлями, зазначеними в установчих документах юридичної особи. У вирiшеннi спорiв господарським судам слiд враховувати, що пiд цiлями юридичної особи треба розумiти не лише її основнi виробничо-господарськi, соцiальнi та iншi завдання, але також i не забороненi законом допомiжнi операцiї, необхiднi для досягнення основних цiлей, що стоять перед юридичною особою.

     Коло угод, якi вправi укладати господарюючi суб'єкти, не визначається якимось вичерпним перелiком i не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змiсту їх дiяльностi. Отже пiдприємства та органiзацiї можуть укладати й рiзноманiтнi угоди, якi є похiдними, супутнiми їх основнiй дiяльностi i випливають з цiєї останньої.

     Господарськi суди, вирiшуючи спори, пов'язанi з визначенням змiсту i меж правоздатностi господарюючих суб'єктiв, повиннi виходити з широкого розумiння тих цiлей, якi цi суб'єкти переслiдують у своїй дiяльностi.

     Тому недiйсною на пiдставi статтi 50 Цивiльного кодексу має визнаватися лише така угода, яка прямо суперечить цiлям юридичної особи, зазначеним у законi, що регулює її дiяльнiсть, або в установчих документах. Така угода є недiйсною незалежно вiд наявностi i форми вини учасникiв угоди в її укладеннi.

     Оскiльки норми щодо спецiальної правоздатностi юридичних осiб мають iмперативний характер, сторона позбавлена можливостi оспорювати визнання угоди недiйсною, посилаючись на те, що вона не знала i не повинна була знати про обмеження правоздатностi другої сторони за угодою.

     13. Вимоги про визнання недiйсними угод, укладених внаслiдок помилки, розглядаються господарськими судами за позовом сторони, яка дiяла пiд впливом помилки (стаття 56 Цивiльного кодексу), а укладенi внаслiдок обману, погрози, зловмисної угоди представника однiєї сторони з другою стороною - за позовом пiдприємства, установи, органiзацiї, що потерпiла вiд цих протиправних дiй (стаття 57 Цивiльного кодексу).

     Пiд помилкою слiд розумiти таке неправильне сприйняття стороною за угодою предмета чи iнших iстотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за вiдсутностi якого можна вважати, що угода не була б укладена. Помилка повинна мати суттєве значення, зачiпати природу угоди або такi якостi її предмета, якi значно знижують можливiсть його використання за призначенням. Помилка в мотивах угоди, а також неправильна уява про норму права не пiдпадають пiд ознаки статтi 56 Цивiльного кодексу.

     У вирiшеннi спорiв про визнання угод недiйсними на пiдставi статтi 57 Цивiльного кодексу господарськi суди повиннi мати на увазi, що вiдповiднi вимоги можуть бути задоволенi за умови доведеностi фактiв обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однiєї сторони з другою стороною i наявностi їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо укладення угоди.

     Пiд обманом слiд розумiти умисне введення в оману представника пiдприємства, установи, органiзацiї, що уклала угоду, шляхом повiдомлення вiдомостей, якi не вiдповiдають дiйсностi, або замовчування обставин, що мають iстотне значення для угоди.

     Пiд насильством розумiється фiзичний або психологiчний вплив на особу представника учасника угоди або його близьких з метою спонукання його до укладення угоди.

     Погроза може вважатися пiдставою для визнання угоди недiйсною, коли з обставин, якi склалися на момент укладення угоди, вбачається, що вiдмова учасника угоди або його представника вiд укладення угоди могло спричинити шкоду законним iнтересам зазначених осiб чи однiєї з них.

     Зловмисна угода - це умисна змова представника однiєї сторони з другою стороною, внаслiдок чого настають несприятливi наслiдки для особи, вiд iменi якої укладено договiр.

     14. Мнима угода (стаття 58 Цивiльного кодексу) є недiйсною незалежно вiд мети її укладення, оскiльки сторони такої угоди не мають на увазi настання правових наслiдкiв, що породжуються вiдповiдною угодою. Такою може бути визнана будь-яка угода, в тому числi здiйснена у нотарiальнiй формi. Якщо сторонами не вчинено нiяких дiй на виконання мнимої угоди, господарський суд приймає рiшення лише про визнання угоди недiйсною без застосування будьяких наслiдкiв. У разi коли за мнимою угодою було передано якесь майно, сторони не позбавленi права звернутися з позовами про його витребування, тому що у зв'язку з вiдсутнiстю у такої угоди будьяких правових наслiдкiв, сторони повиннi бути приведенi до попереднього стану.

(Абзац перший пункту 14 iз змiнами, внесеними згiдно з Роз'ясненням Президiї Вищого господарського суду N 04-5/491 вiд 26.04.2002)

     Встановивши у розглядi справи, що певну угоду укладено з метою приховати iншу угоду (удавана угода), господарський суд на пiдставi частини другої статтi 58 Цивiльного кодексу має визнати, що сторонами укладено саме ту угоду, яку вони мали на увазi, i розглянути справу по сутi iз застосуванням правил, що регулюють цю угоду. Якщо вона суперечить закону, господарський суд повинен прийняти рiшення про визнання її недiйсною.

     15. У вирiшеннi спорiв, пов'язаних з витребуванням майна з чужого незаконного володiння (вiндикацiєю майна), господарським судам необхiдно враховувати, що сам лише факт вiдчуження майна пiдприємства, установи, органiзацiї, якiй воно не належить на правi власностi (повного господарського вiдання, оперативного управлiння), не є пiдставою для визнання угоди про вiдчуження недiйсною. Правовi наслiдки такої угоди мають визначатися з урахуванням, зокрема, статей 145 i 225 Цивiльного кодексу.

     16. За загальним правилом статтi 60 Цивiльного кодексу угода не може бути визнана повнiстю недiйсною, якщо не вiдповiдають законовi лише окремi її частини i обставини справи свiдчать про те, що угода була б укладена i без включення до неї недiйсної її частини.

     У разi вирiшення спору про недiйснiсть угоди, змiст якої вмiщує елементи рiзних видiв угод, господарському суду слiд виходити з такого.

     Якщо в законi прямо не передбачено вид договору, то господарюючi суб'єкти вправi самостiйно визначати свої взаємовiдносини через угоди, що вмiщують елементи рiзних видiв угод, i навiть таких, що не передбаченi чинним законодавством, але оптимально регулюють їх права i обов'язки. У таких випадках господарському суду необхiдно дати оцiнку усiм умовам договору, з'ясувати законнiсть застосування актiв законодавства, елементи яких складають змiст угоди, та обставини їх виконання, i приймаючи рiшення, застосувати законодавство, яке вiдповiдає умовам договору та дiям сторiн й вирiшити питання щодо законностi частини угоди за правилами, що стосуються визнання угод недiйсними.

     Недiйсними частини угод визнаються за загальними правилами визнання угод недiйсними iз застосуванням передбачених законом наслiдкiв такого визнання.

     Якщо недiйсна частина угоди була виконана будь-якою iз сторiн, господарський суд визначає наслiдки її недiйсностi залежно вiд пiдстав, з яких вона визнана недiйсною.

     17. Недiйсною може бути визнана лише укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрiбнiй формi досягнуто згоди з усiх iстотних умов (стаття 153 Цивiльного кодексу). Якщо у процесi вирiшення спору буде встановлено, що угоду мiж сторонами фактично не було укладено, господарському суду на пiдставi пункту 1-1 статтi 80 ГПК слiд припинити провадження у справi.

     18. Чинне законодавство (стаття 58 ГПК) не виключає права позивача об'єднати в однiй позовнiй заявi вимоги про визнання угоди недiйсною з вимогою повернути одержане за цiєю угодою в натурi або про вiдшкодування у грошах.

     У цьому випадку вiдповiдач має право подати зустрiчний позов про витребування належного йому майна або вiдшкодування вартостi останнього.

     У разi задоволення позову господарський суд може у резолютивнiй частинi рiшення зазначити про визнання угоди недiйсною i одночасно про застосування передбачених законом наслiдкiв, вказавши, зокрема, розмiр сум, що пiдлягають стягненню та/або найменування майна, що пiдлягає передачi, i мiсце його знаходження (пункт 4 статтi 84 ГПК).

     У вирiшеннi питання про застосування передбачених законом наслiдкiв недiйсностi угоди господарському суду слiд виходити iз змiсту позовних вимог. Якщо спiр з цього приводу мiж сторонами вiдсутнiй, у господарського суду немає правових пiдстав зобов'язувати їх вчиняти дiї, прямо передбаченi законом, зокрема частиною другою статтi 48 Цивiльного кодексу.

     За неможливостi повернути майно в натурi (через його втрату, псування, iстотну змiну тощо) набувач повинен вiдшкодувати первiсну вартiсть майна.

     Якщо господарський суд, розглядаючи справу, встановить, що одна iз сторiн дiяла умисно в угодi, яку укладено з метою, завiдомо суперечною iнтересам держави i суспiльства, або уклала угоду шляхом обману, погрози, зловмисної угоди з представником другої сторони, господарський суд на виняток iз зазначених загальних правил усе виконане такою стороною i належне з неї другiй сторонi у вiдшкодування одержаного звертає в доход держави. За неможливостi передачi майна в доход держави в натурi стягується його вартiсть.

     У разi визнання господарським судом угоди недiйсною обов'язок щодо повернення одержаного за угодою виникає у сторони (сторiн) з моменту прийняття вiдповiдного судового рiшення.

     Наслiдки недiйсностi угоди пiдлягають застосуванню лише стосовно сторiн даної угоди, тому на особу, яка не є стороною угоди, не може бути покладено обов'язок щодо повернення майна за угодою, у якiй вона не брала участi.

(Пункт 18 доповнено абзацом восьмим згiдно з Роз'ясненням Президiї Вищого господарського суду N 04-5/491 вiд 26.04.2002)

     Водночас заiнтересована особа-учасник визнаної недiйсною угоди не позбавлена права вимагати виконаного її контрагентом вiд третьої особи, що не є стороною угоди, як отриманого без належних правових пiдстав.

(Пункт 18 доповнено абзацом дев'ятим згiдно з Роз'ясненням Президiї Вищого господарського суду N 04-5/491 вiд 26.04.2002)

     Чинне законодавство не передбачає вiдшкодування збиткiв, яких можуть зазнати сторони чи одна з них внаслiдок самого факту недiйсностi угоди. Однак мiж сторонами можуть виникати взаємнi розрахунки, пов'язанi з поверненням майна, (зокрема, у зв'язку з погiршенням чи покращенням його стану за час користування), якi мають бути у вiдповiдних випадках здiйсненi. У разi виникнення спору мiж сторонами вiн може бути вирiшений господарським судом як пiд час провадження у справi про визнання угоди недiйсною, так i окремо вiд нього, - залежно вiд змiсту позовних вимог. З метою правильного вирiшення таких спорiв господарський суд може за клопотанням заiнтересованої сторони або власною iнiцiативою вимагати вiд сторiн проведення взаєморозрахункiв.

     Що ж до витрат, втрат або пошкодження майна, завданих сторонi в результатi виконання нею угоди, визнаною недiйсною, то рiшення про їх вiдшкодування виноситься господарським судом лише у випадках, прямо передбачених законом (статтi 56, 57 Цивiльного кодексу) за позовом заiнтересованої сторони i за умови, що визнана недiйсною угода була виконана хоча б однiєю iз сторiн у будь-якiй частинi.

     19. Пiдприємство вважається створеним з дня його державної реєстрацiї (стаття 6 Закону України "Про пiдприємства в Українi". Лiквiдацiя пiдприємства вважається завершеною з моменту виключення його з державного реєстру України (стаття 34 цього ж Закону). За змiстом частини дев'ятнадцятої статтi 8 Закону України "Про пiдприємництво" пiдприємство втрачає статус юридичної особи iз виключенням його з Реєстру суб'єктiв пiдприємницької дiяльностi.

     Отже саме лише визнання господарським судом недiйсними установчих документiв пiдприємства та/або рiшення про створення пiдприємства, а також прийняття господарським судом рiшення про скасування державної реєстрацiї суб'єкта пiдприємницької дiяльностi не є пiдставою для того, щоб вважати недiйсними угоди, укладенi таким пiдприємством з iншими пiдприємствами чи органiзацiями до моменту виключення його з державного реєстру. Проте у разi визнання у встановленому порядку недiйсними установчих документiв суб'єкта пiдприємницької дiяльностi або скасування його державної реєстрацiї у зв'язку iз здiйсненням вiдповiдної реєстрацiї на пiдставi загубленого документу, що посвiдчує особу, або на пiдставну особу - засновника суб'єкта пiдприємницької дiяльностi, укладенi таким суб'єктом пiдприємницької дiяльностi угоди мають визнаватися недiйсними згiдно iз статтею 49 Цивiльного кодексу незалежно вiд часу їх укладення.

     Якщо у встановленому порядку буде з'ясовано, що змiну носiїв корпоративних прав або продажу таких прав здiйснено для укладання вiдповiдним суб'єктом пiдприємницької дiяльностi угод з метою ухилення вiд сплати податкiв та iнших обов'язкових платежiв або легалiзацiї коштiв, набутих злочинним шляхом, суд має визнавати такi угоди недiйсними за ознаками статтi 49 Цивiльного кодексу України.

(Роз'яснення доповнено пунктом 19 згiдно з Роз'ясненням Вищого арбiтражного суду N 02-5/618 вiд 06.11.2000; iз змiнами, внесеними згiдно з Роз'ясненням Президiї Вищого господарського суду N 04-5/491 вiд 26.04.2002)

     20. Визнання угоди недiйсною не тягне за собою наслiдкiв у виглядi визнання недiйсними договорiв, спрямованих на забезпечення виконання зобов'язання, яке випливає з цiєї угоди, якщо вони самi по собi вiдповiдають вимогам закону. Дiя таких договорiв (застави, поруки, гарантiї) припиняється: договору застави - на пiдставi статтi 28 Закону України "Про заставу", договорiв поруки i гарантiї - на пiдставi частини першої статтi 194 Цивiльного кодексу у зв'язку з припиненням забезпечених вiдповiдно заставою, порукою чи гарантiєю зобов'язань.

     21. Виключити з роз'яснення президiї Вищого арбiтражного суду України вiд 2 квiтня 1994 року N 02-5/225 "Про деякi питання практики вирiшення спорiв, пов'язаних з судовим захистом права державної власностi" абзаци третiй-дев'ятий пункту 4.

Голова Вищого арбiтражного суду України

Д.Притика